Озеро Біле
Нещодавно архіваріус В.Рожко записав легенду про походження назв озера Біле та села Невір. Ось вона в короткому викладі. Ніхто вже не може пригадати дати, ім’я юнака, місця, де стояла хата його батьків серед лісових нетрів біля княжого граду Ветли над Прип’яттю. Над Поліссям пролетіли віки і все стерли в людській пам’яті.
Забуто й ім’я молодої княгині, доньки володаря приприп’ятських земель, дерев’яний замок якого підні¬мався на острові серед заплавів річки напроти граду. Обнесений земляними валами з дубовими частоколами на них, оточений водами Прип’яті, він вважався недоступним для ворога.
Князь думав і про своїх підданих. Земляними валами й ровами з водою опоясав град Ветли. Дбав про чистоту своєї душі і душ підданих. Щоб захистити їх від скверни, збудував у граді храм Божий, і засвітилась у ньому непогасна свічка віри – святого українського православ’я.
Єднався щирими молитвами з Господом в ньому разом з вірними, просив Вседержателя охороняти його народ, рідну землю, його доньку, яка залишилась єдиною його радістю і надією після смерті дружини – ятвяжки. Привів він її до свого граду Ветли разом з іншими полоненими ятвягами з одного зі своїх чисельних походів проти цих північно-західних язичницьких племен, що періодично пустошили його святе Полісся.
Воїни українці-русичі відзначались не лише відвагою, а й милосердям до переможеного ворога. Вони самі не знали рабства, були волелюбні та наділяли волею полонених, які ставали їм братами і сестрами. Донька ятвязького вождя опинилась у княжому замку, стала дружиною його володаря.
У своїй вірності князю і народу заприсяглась на Євангелії під час хрещення та вінчання, але в душі залишилась язичницею, не могла простити смерті батьків, ганебну поразку одноплемінників, насильну розлуку з землею предків навіть тоді, коли згорала в його обіймах.
Потайки від нього довго вистоювала в своїх молитвах-заклинаннях перед невеликим срібно-золотим диском, на одній стороні якого зображено місяць, з іншої – сонце з невідомими знаками по краях. То було ятвязьке ідольське божество, до якого зверталась княгиня-язичниця, вчила тих молитов-заклинань і свою доньку-красуню, яку тримала під своїм постійним наглядом, а серед її слуг були лише полонені-одноплемінники.
Перед смертю княгиня-ятвяжка передала ідольське божество своїй шістнадцятирічній доньці, заставила її поклястися на ньому, що не стане дружиною місцевого русича-українця, а одружиться лише із ятвязьким вождем.
Князь поховав небіжчицю на західному березі озера, що поруч Ветел, яке вона так любила і яке своєю красою перевершувало бачені, але залишалось без назви.
Щоденно юна княгиня, виконуючи заповіти матері, їздила своїм улюбленим і вірним конем до озера. Язичницьку святиню-диск клала на високу могилу, сліди якої простежуються й нині, співала пісні ятвязькою мовою.
Того пам’ятного дня дорогу до озера перегородив лісовий велетень. Кінь шарпнувся і поніс її в хащі. Однією рукою трималась за його гриву, другою підтримувала на грудях свою святиню. Розплющила очі, коли кінь несподівано зупинився. Перед нею стояв досі небаченої вроди і відваги юнак, а напроти нього вбитий ведмідь – переслідувач.
З тієї хвилини розпочалось їх знайомство, яке поступово переросло в кришталево-чисте кохання.
Від батька дізналася про свого рятівника. Був він переднайменшим сином у багатодітній сім’ї вільних мисливців, що жили за межами граду, не виконували повинностей, лише платили данину хутром і медом.
Ріс дитиною лісових хащів, річки, озер, вбирав чарівну красу Полісся в свою щиру і волелюбну душу і був його охоронцем. Знав кожну стежину, розумів мову лісу, річки, озер, серцем відчував їх радощі і болі і оберігав той Богом даний скарб, як батько своїх дітей.
Після зустрічі з юною княжною втратив спокій, прийшло до нього не знане досі почуття. Вони зустрічалися щоденно, лісове птаство вже вчилося співати їм весільних пісень. Але юнак помітив, що коли з княгинею був срібно-золотий диск, вона ставала байдужою і холодною в своїх почуттях до нього… Одного разу він запитав свою кохану про загадковий диск-символ, що своєю формою нагадував найкрасивіше озеро, яке він любив всією своєю юною душею, але вона лише прошепотіла “Біле…”. Свою роздвоєну душу ховала не тільки від нього, а й від свого батька, який з особливою любов’ю ставився до її рятівника, бачив у ньому свого майбутнього сина і спадкоємця…
Великі загони ятвягів оточили з усіх сторін Ветли і замок. Вони висадилися з човнів на берег Прип’яті, вийшли з навколишніх лісів (добре знали найбільш слабкі місця в оборонному ланцюгу граду і замку).
На захист від нежданого ворога стала князівська дружина, жителі Ветел. особливим завзяттям і мужністю відзначавсь юний захисник-улюбленець князя, закоханий в його доньку. В той час, коли захисники Ветел спливали кров’ю на валах, княгиня молилась до ідольського божества за перемогу одноплемінників по материнській крові
По одному падали скошені ворогом оборонці, хиталися частоколи на валах граду від ударів ятвягів, що вже подолали рови з водою, місто палало у вогні Літній день був затемнений димом пожеж, заповнений криком і стогоном помираючих. Останнім захисником був князь, але перед смертю ще встиг показати двері до таємних підземних ходів, і юнак, схопивши у свої обійми молоду княгиню, яка виривалася з них, вийшов з охопленого пожежею замку і догораючого міста. Загадковий диск-символ молода княгиня тримала біля свого серця…
Ятвяги всюди шукали її, а побачивши відчинені двері до підземних ходів, кинулись по їх слідах, які привели до озера небаченої краси. По його кришталево-чистій воді відпливав човен із втікачем і його коханою. Юнак налягав на весла. Місяцем-диском княгиня подала знак його ворогам на березі і кинулась у хвилі з човна, щоб пливсти до ятвягів, які наближались до неї. Юнак тепер зрозумів, якою невірною була його кохана…
Раптом зірвалася буря, вирвала весла з його рук. Піднялись ніколи ним не бачені тут хвилі і погнали човен. Встиг ще помітити, як потопаюча княгиня підкинула високо диск-символ, почув, як ятвяги закричали: “Біле, біле, біле…”, – і води озера поглинули всіх.
Розбурхані хвилі довго носили човен з юним захисником княжого граду Ветли, аж доки не викинули на південний берег. Першим словом врятованого було: “Невір…!” По своєму одруженні юнак залишив батьківську хату в лісових нетрях і недалеко від місця свого порятунку заснував село Невір
(З книги П.Бущика «Ми від роду українці» Луцьк, “Вісник іКо”,2004р.)

Озеро Судченське
Назва оз Судченське пішла від назви с.Судче, в центрі якого воно розташоване. Петро Бущик про походження назви с.Судче в своїй книзі «Ми від роду українці» пише слідуюче:
«Цікавою для нас є дискусія навколо назви села Судче. Зокрема, 18 серпня 1966 року у газеті “Нове життя” П.Савонюк, базуючись на архівних даних із Ленінграда, пише: “Судче – одне з найдавніших поліських сіл. Його назва пов’язана з назвою балтійського племені ятвягів, які часто загрожували слов’янам грабіжницькими нападами “Судії” – така пруська назва ятв’ягів. її запозичили хрестоносці, і в латинській формі вона звучить “Судовія”, тобто край, заселений судовитами або судами”.
У XII столітті хрестоносці повністю знищили ятвягів, але старі назви, які виникли при них, збереглися. Однією з них є назва села Судче. У книзі “Городские поселения в Росийской империи”, виданій в Санкт-Петербурзі в 1863 році, згадується містечко Войнувка. Це найдавніша назва цього населеного пункту. У польській топографічній карті довоєнного видання поряд з “Судче” в дужках значиться “Войновка”. Подібне ми бачимо і на карті, якою користувались командування 160 Брестської стрілецької дивізії у 1944 році при визволенні району від фашистів. Непроста ця назва, й можуть бути різні припущення щодо її походження. Але чи пов’язана вона з воєнними діями, сказати важко: історичних джерел не збереглося. Відомо лиш, що на рубежі ХІХ-ХХ століть біля села Судче було 2 кургани. Один із них знаходився між: господарськими будівлями Чернецького. На ньому в другій половині XIX століття стояв хрест з розп’яттям римського типу на кам’яній підмурівці до метра висотою.
Говорять, що один з родичів поміщика шукав у цьому кургані скарб і, нічого не знайшовши, засипав його і переніс на це місце один із придорожніх хрестів. Це було зроблено в кінці XIX століття, коли за розпорядженням російських властей подібні хрести у населених пунктах знищували. Окремі кам’яні фігури , які були зняті з роздоріж, отці-капуцини перевозили у Любешів на “панські моглиці”. Про другий курган, який знаходився недалеко від першого, переказів не збереглось. Відомо лише, що біля нього було 2-3 хати , в яких жила прислуга Чернецького. На жаль, ніхто історію цих курганів в подальшому не вивчав і про їх збереження не потурбувався.
А нещодавно в публікаціях В.Шульгача стверджувалось, що в основі назви цього села лежить власне ім’я Судко і утворилось воно від одного з імен: Судомирь, Судослав, Судовичь тощо з допомоги суфікса – “к”.
Народні перекази, які збирають юні етнографи місцевої школи, свідчать, що назва села “Судче” пішла від того, що перші поселенці, маючи примітивне знаряддя праці, вирубували дерева або, обрубуючи їх, залишали великі сучки. А тому, мовляв, люди оселялись на сучках або ж на “сучче”.»

Озеро Любязь

Про походження назви озера Люб’язь збережено кілька гіпотез. Не замерзаюче в найбільші морози озеро було і залишається постійним місцем осідку лебедів; двоє закоханих Люба і Язь побралися всупереч волі батьків і навіки пов’язали свою любов, як річка та озеро. Перша – не витримує ніякої наукової критики, бо корінь слова “лебідь” далекий від коріння назви. В назві збережено корінь давньослов’янського слова “люб’яж”, що означає любов, і, без сумніву, обираючи його місцем свого осітку, слов’янські поселенці не могли не полюбити цього чарівного озера, пов’язаного з річкою Прип’ять. Читаємо в Іпатіївському літописі: “Люб’яж брата свого…”Слово “люб’яж” тут не викликає ніякого сумніву.
Через озеро Люб’язь та річку Прип’ять пролягав шлях, який відіграв важливу роль в розселенні слов’ян по берегах Дніпра, Десни. В добу Київської Русі він був головним шляхом на захід, а тогочасний град, Люб’яж був вдалим пунктом перепочинку для торговців які по р.Прип’ять справляли довгі каравани суден, навантажені найціннішим багатством краю – рибою, дичиною, медом, воском, бурштином, хутром, деревом і іншим до золотоверхого Києва, а збір данини приносив великі прибутки для князів. Добирались до Любязя за покупками на власних човнах і багато іноземців.

Озеро Скорінь

Багата і різноманітна природа Волинсь¬кої області. Є тут таємничі ліси і просторі заквіт¬чані луки. Є чис¬ленні озера з чис¬тими, прозорими плесами, що загу¬билися серед зе¬леного моря де¬рев і кущів, поміж піщаними дюна¬ми.
Незаймані поліські озерно-болотні ланд¬шафти, жива вода потужних підземних джерел, унікальний рослинний і тваринний світ – усе це Волинь, зелена перли¬на краю.
Кожному, хто народився і виріс на Волині, з дитинства знайомі рідні ці краєвиди, уві¬чнені в творчості славетної поетеси Лесі Українки. І в той же час ми не можемо не по¬мічати, як усе рідше трапля¬ються вони.
Зачарована тиша навколо.
Мов легенда, стоять дерева.
Чийсь у хвилі вчувається голос…
Може, предків неясні слова!
(Віктор Лазарук)
Скорень… Невеличке озеро, яке загубилося в лісово-боло¬тистому масиві на кордоні з Білоруссю.
Назва його пов’язана з при¬родними факторами. Так, на початку зимового періоду швидко замерзає і навесні швидко звільняється від льо-ду.
Озеро льодовикового по¬ходження належить до зарос¬таючих озер. Площа плеса 167 га. Якщо плисти на човні по його дзеркальній поверхні, дно, здається, підступає так близько, що можна зачепити рукою. Але остерігайтесь це робити!
Спробуйте опустити під воду жердину і побачите: вона увійде в дно, наче ложка в рідку сметану. Намул, який роками осідав тут, уже запов-нює Скорень. Водоростей ба¬гато, риби мало, бо майже вся товща води промерзає взим¬ку.
Береги озера вкриті болот¬ними рослинами. Ростуть оче¬рет, рогіз, латаття біле, глечи¬ки жовті.
Місцями зарості дуже нестійкі, і ходити по них треба обережно. У багатьох місцях до води немає жодного підхо¬ду, настільки погрозливо опус¬кається під ногами сплавина.
Болото навкруги озера ціка¬ве тим, що в ньому зберегли¬ся різноманітні види рідкісних рослин, зокрема представ¬ників тундри.
Серед льодовикових реліктів – береза низька і вер¬ба лапландська. Обидва види являють собою невеликі кущи¬ки, висотою близько метра.
Зростають тут росичка ан¬глійська та круглолиста, шейхцерія болотна, осока дводом¬на.
Росички – справжня загадка серед болотних рослин. Лис¬точки росички вкриті численни¬ми залозками, які виділяють клейку, прозору, як роса, речо¬вину. Коли комаха сідає на ли¬сток, залозки міцно обплутують жертву, і їй уже не вирватися. Комаха перетравлюється рос¬линою, після чого листок знову розгортається, чекаючи на здо¬бич. Чому росички вдались до хижацтва? Одне з пояснень цього явища таке: на болотах, де вони ростуть, бракує міне¬ральних речовин, потрібних для життєдіяльності рослин. От вони знайшли «вихід» – корис¬туватись тваринною їжою. Бо¬лото вкрите пухким шаром сфагнових мохів. Саме тут вони є панівними і зумовлюють можливості існування інших видів. А їх тут чимало: осока здута і пухнатоплода, пухівка струнка, андромеда багатоли¬ста тощо. Поміж купинами моху густо заплелись тонкі пагони журавлини болотної.
Поза болотом озеро з усіх боків оточують ліси: березові, соснові, чорновільхові і навіть дубові. У них зростає багато різних видів дерев, кущів і трав. Серед ділянок лісу трапляють¬ся гарні луки. Влітку на них зац¬вітають дивовижні поліські квіти, утворюючи різнобарв¬ний, строкатий килим.
Тут чимало орхідей, особли¬во пальчатокорінника травне¬вого. Його квіти мають різні відтінки: від темно-лілового до чисто білого; іноді навіть важко повірити, що це рослини одного виду. В затінку дерев ростуть булатки довголиста і червона, які також належать до орхідей-них. Є також декоративні трав¬’янисті рослини такі, як косари¬ки черепитчасті, печіночниця звичайна.
Спеціалісти занепокоєні до¬лею самого озера, яке продов¬жує замулюватись, заростати.
Водна маса даного озера формується, як з надходженням поверхневого стоку з прилег¬лих територій, вод верхньої Прип’яті, а також підземних вод.
Маршрутне дослідження еко¬логічного стану дозволяє стверджувати, що надходжен¬ня водних мас виконує не тільки транспортну роль, а є своєрідним природним біоплатом, де інтенсивно протікають процеси самоочищення і, відпо¬відно, покращення якості води
Обумовлено це тим, що на всій протяжності руху води інтенсивно вегетує вища водяна рослинність, яка є при¬родним субстратом для розвитку перифітону (бактерії, водорості, безхребетні, що ведуть прикріплений до субстрату спосіб життя. Відомо ,що такі біоплато характеризуються значним самоочисним потенціалом.
Отже, прип’ятська вода підвищеної якості в період вес¬няно-осіннього розливу надхо¬дить в озеро і позитивно впли¬ває на функціонування його екосистеми.
В той же час життєдіяльність будь-якої водної екосистеми визначається і внутрішньоводоймними процесами.
Характерною особливістю озера Скорень є те, що воно відноситься до водойм України з найбільш багатими запасами сапропелю. Згідно з даними (Ільїн, Мольчак, 2000), товща шару сапропелю може сягати декількох десятків метрів.
Екологічні умови, що форму¬ються у даному озері, призво¬дять до значного погіршення екологічного розвитку фітоп¬ланктону, видовий склад якого представлений вісьма видови¬ми та внутрішньовидовими таксонами з домінуючою рол¬лю діатомових водоростей. Із всіх досліджених озер, що фор¬мують сполучену екосистему, кількісний розвиток фітопланк¬тону характеризується най¬меншими показниками – 3,92 млн.кл/дм3. Індикаторним показ¬ником, що вказує на значний вміст органічних речовин у воді, є інтенсивний розвиток евгленових водоростей, пред¬ставлених родами Euglena та Irachiomonas.
Існує безліч ПІДХОДІВ до кла¬сифікації озер із сапропелів, в основу яких покладено принци¬пи їх походження, зовнішньої і внутрішньої мікроструктури, фізичних і хімічних властивос¬тей.
Назва «сапропель» походить від грецьких слів japras – гни¬лий і peles – мул. За сучасними визначеннями термін «сапро¬пель» застосовують до озер¬них і морських відкладів, які містять не менше 15% органіч¬ної речовини, утворених при саморозкладанні органічних ре¬човин на дні застійних водой¬мищ (озер і морів). Вихідним матеріалом для утворення озер¬них сапропелів є переважно планктон, макрофіти і бентос, які, відмираючи, опускаються на дно водойми. Важливе зна-чення в утворенні сапропелів належить діяльності мікроор¬ганізмів. Сапропелі утворюють¬ся не лише з продуктів власне озера, значний вплив на їх фор¬мування мають мінеральні ре¬човини водозбірної площі – переважно піщані і глинисті час¬тки.
Сапропелі будь-якого по¬ходження (озерні і морські) мають желеподібну масу з консистенцією, близькою до сметаноподібної з ущільнен¬ням у міру заглиблення в його товщу.
Вік сапропелевих відкла¬день не перевищує 12 тисяч років, що пов’язано з льодо¬виковими циклами. Товщина покладів коливається в ме¬жах 3-10 м. Інтенсивність на¬громадження сапропелів на дні озера складала впродовж тисячоліть близько 1 мл за рік.
Утворення сапропелів три¬ває до того часу, поки існує плесо озера, при його зник¬ненні починаються процеси торфоутворення.
Органічна частина сапро¬пелів складається з аморфно¬го детриту і залишків водоро¬стей, тварин і вищих рослин, вона збагачена воском, біту¬ми в ній складають близько 5-17%, вуглеводні – 25-40, сап¬ропелеві кислоти – 15-40, негідролізований залишок – 4-20%.
Елементний склад органіч¬ної маси сапропелів такий: вуглецю – 53-60%, кисню – 30-36%, водню 6-8%, сірки 1,5-2,5%, азоту 1-6%, який знахо¬диться у важкозасвоюваних рослинами високомолекулярних сполуках. Однією з ос¬новних класифікаційних ознак сапропелю є його зольність, яка становить 28,6%.
Дана категорія сапропелю може використовуватись як добриво для сільськогоспо¬дарських культур, як агро¬хімічна сировина, для вітамі-нно-мінеральної підгодівлі тварин, у ветеринарії, будів¬ництві, медицині; має високу економічну ефективність і екологічну надійність. А також в результаті дослідів на заб¬руднених територіях, прове¬дених під егідою тодішнього Мінчорнобилю, доведено, що сапропель може використо¬вуватись як контрзахід щодо зниження забруднення про-дукції радіонуклідами.
Виходячи з вищесказаного, унікальність озера Скорень повинна пояснюватись не тільки природним ландшаф¬том Поліської зони, але й на¬явністю цінної сировини у во¬доймищі. Як кінцевий резуль¬тат – робота має бути націле¬на не тільки на добування си¬ровини з дна озера, а й на омо¬лодження водоймища, пол¬іпшення водного балансу озе¬ра, якості води, умов побуту і відпочинку населення.
Слід не забувати і про еко¬логічні аспекти. Так, внаслідок зменшення площі дзеркала, берегова частина рослинності та плавуни з’єднуються з дном водойми й інтенсивно посу¬ваються до середини озера, що може призвести до заги¬белі перлини нашого краю.
Валерій АНДРУШКЕВИЧ.
Вчитель географії Дольської загальноосвітньої школи.
Газета «Нове життя» 30березня 2004року